30 квітня

Доброго квітневого дня!

Літературне читання

Самостійна робота

Дай письмово повні відповіді на питання.

1. Хто такий Шурик Бабенко?

2. Які риси характеру та зовнішності притаманні хлопчику?

3. Чому хлопці сміялися з Шурика?

4. "То велика людина, молоток. З таких виростають полководці, герої..."- це опис...

5. Як закінчився перший матч Шурика?

6. Чому хлопці почали поважати Шурика?

Продовжуємо знайомитися з учнями 4-Б класу.

За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп'ячою зачіскою.
Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчатка) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна.

Макароніна

Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково. її зовсім не цікавило те, що звичайно цікавить дівчат. її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж, як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого — ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп'ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.
Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. Вони рідко брали її в свою компанію, а коли й брали, то весь час намагалися підкреслити, що вона все-таки "баба" (хоч, правду кажучи, у футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто.з хлопців). Але такий уже хлопці народ — не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні достоїнства.
Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи гру:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява! Хоч вони їй зовсім не заважають.
Дівчаткам, звичайно, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакт у неї був лише з двома дівчатками у класі — з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.
Галочка Білан і Светочка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками — наче
невагомі. Здається, тільки дмухни на них — і вони полетять.
Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки — геть у квіточках і перебивних картинках.
Галочка й Свєточка уособлювали в собі все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.
А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного "А" класу Гришки Гонобобеля.
Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки — вибивав у них з рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав перебивні картинки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі додому.
Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.
Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав, з них банти і, регочучи, втік.
Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі і тихо здрюмсали.
Макароніна підскочила до них:
– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому... Ех ви,— тюті-матюті!..
Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками.
На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:
– Якщо ти, пігмей, ще раз зачепиш Галочку й Свєточку,— я зроблю з тебе тюфтелю!..
– Що-о?!. — густо почервонів Гришка Гонобобель.— Нещастя захотіла?!. Ану кульгай звідси! — і штовхнув Макароніну в груди.
Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.
Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:
– Хлопці! "Ашники" наших б'ють!
І вмить як з-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.
Так уже ведеться, що відколи світ існує, "ашники" й "бешники" змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного "Б" класу. Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.
Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трошечки підфарбовувала його.
Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.
Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності і обов'язку. А Макароніну з ними — гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.
Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звичайно, не могли їй відмовити.
Так було й того вересневого дня.
Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшися купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули — де хто відпочивав, що з ким траплялося.
Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. "Під самісіньким носом, а такі пригоди!" — зітхали заздро хлопці.
– А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.
– На яку каланчу? — вирячився Валера.
– Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу "Виноградар". Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!... Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..
Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:
– Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..
– А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:— І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...
– Значить, все! їдемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?
Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.
– Я...мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.
– А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.
Було видно, що обидва збрехали. Але збрехав і Льоня Монькін:
– Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла.
Просто незручно. А то я б... я б!..— він ударив себе в груди.
– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести,— опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.
– Ех ви! Пігмеї! Забоялись! — презирливо скривився Ігор Дмитруха.— Ну що ж — ми самі поїдемо. Я, Валера і Вітасик.
– І я! І я! І ми!., —вигукнула нараз Макароніна і обернулася до Галочки і Светочки: — Правда ж?
Правда ж, дівчата! Ми поїдемо! Правда ж!..
Галочка подивилася на Свєточку широко розкритими оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розкритими оченятами
і теж розтулила ротик.
Але ні Галочка, ні Свєточка не вимовили ні словечка.
Їм дуже хотілося сказати, що вони ще ніколи-ні-коли в житті не їздили самі так далеко, що мами їх ще не пускають, що... Але вони не могли цього сказати. Не могли, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хулігана й розбійника Гришки Гонобобеля...
Макароніна рішуче вигукнула:
– Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка!
І переможно глянула на "слабаків" Монькіна, Спасокукоцького й Кукуевицького.
Ігор Дмитруха теж глянув на них і процідив крізь зуби:
– Пігмеї!.. От Макароніна — молоток! Навіть Галочка й Свєточка молотки!.. А ви манна каша-просто-кваша!..
І хоч як били себе в груди Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сорому та ганьби.
Макароніна цвіла, як троянда.
Одразу після четвертого уроку вони вшістьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в напруженому мовчанні сіли на шістдесят другий автобус, швиденько доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїхали.
Трамвай довгенько плутався серед вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'янені, якісь уже неміські двори, садки й городи, за якими де-не-де височіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, доїхав до площі Шевченка, де новим мікрорайоном Мінське шосе закінчувалося місто, і несподівано в'їхав у ліс. І, наче вирвавшися на волю, помчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчливої пісні.
Крізь розчинені вікна вривався запах лісу — прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікнах хльоскали гілки й влітали листочки — і ще зовсім зелені, і червонясті, і жовтогарячі...
Хлопці їхали зосереджені й серйозні.
Макароніна була збуджена, очі її сяяли.
А Галочка й Свєточка сиділи бліді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно — у які хащі везе їх цей хиткий, наче п'яний трамвай.
– Ти добре пам'ятаєш, де вилазити? — хрипко спитав Валера Вітасика.
– Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп з написом, що треба берегти ліс.
Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп з написом.
– Га? Що я казав? Гайда! — весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.
Двері клацнули, закриваючись,— трамвай набрав швидкість, і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські, потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.
Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.
– О! А он теж халабуда і смугастий стовп! —вигукнув Ігор Дмитруха.
Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.
– То у який же бік нам іти? — спитала Макароніна.
Валера Галушкинський хихикнув:
– "Балка так і балка — так. Один копил показує на восток, другий копил показує на запад. А посередині — кам'яна хвігура чоловіка..."
І, піднявши ногу, застиг у комічній позі. Нещодавно по телевізору передавали фільм-спектакль "Сто тисяч", і Валера вже кілька днів, де треба й не треба, повторював репліки копача Бонавентури. Зараз вийшло до речі, і всі засміялися. Навіть Галочка й Свєточка. Хоча настрій у них був не дуже веселий.
– Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? — спитав Ігор Вітасика.
Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:
– Ні! Не переходили! Ні!
– Ну то ходімо! — скомандував Ігор. І вони рушили лісовою дорогою.
И тогда наверняка.
Вдруг запляшут облака,—
бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.
И кузнечик запиликает на скрипке,—
дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.
С голубого ручейка
Начинается река.
Ну, а дружба
Начинается с улыбки,— дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.
– А ви чого не співаєте? — обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.
Ті лише плечима стенули і одмахнулися.
– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! —— засміялася Макароніна.— Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!
Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.
Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіянський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.
Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна, а обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.
– Що це? — спитала Галочка.
– Резервація, — таємниче сказав Валера.
– Для тигрів,— ще таємничіше додав Ігор.
– І ягуарів,— не лишився осторонь Вітасик.
– А що? Думаєте, тут нема диких звірів, нема? — сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.
– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно,— сказала Галочка.
– Мами уже там, знаєте, як хвилюються! — сказала Свєточка.
– Ех ви, мамусині донечки! — вигукнула Макаро-ніна.— Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець!
Хлопці гордо перезирнулися.
– Скільки ще до каланчі? — спитав Ігор.
– Та десь уже близько,— винувато сказав Вітасик.— Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.
– А ми вже йдемо десять,— сказала Галочка.
– Може, ми не в той бік пішли? — сказала Свєточка.
Вітасик опустив очі.
– Треба вилізти на дерево і подивитися,— сказав Ігор.— Ти ж кажеш, що каланча здоровенницька. То її з дерева неодмінно буде видно.
– Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.
Їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..
Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.
– Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка.
Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.
– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?
Щось у лісі репнуло,
Баба з дуба гепнула.
Так тобі, бабо, й треба,
Щоб не лазила на небо!
Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...
– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! — сказав Валера.
– Угу-у! — промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.
– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? — звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.
– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши "стільчик", і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте!
Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.
Але й тоді спершу показали, як треба робити "стільчик", пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...
...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.
А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.
Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій нозі майже не кидалась у вічі.
І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...

Математика

Опрацюй с. 62-64 №1-8

Задача 5(1)

Алгоритм:

1. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся вартість соку.

28:7*3=12

2. Знайди скільки грошей залишилося у дівчинки.

28-12=16

Задача 5(2)

Алгоритм:

1. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся скільки коштів мати дала дівчинці.

2. Знайди скільки грошей стало у дівчинки.

Задача 6(1)

Алгоритм:

1. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся вартість соку.

28:7*3=12

2. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся вартість булочки.

28:4*1=7

3. Знайди скільки грошей витратила дівчинка.

12+7=19

4. Дізнайся скільки грошей залишилося у дівчинки.

28-19=9

Задача 6(2)

Алгоритм:

1. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся скільки грошей дала мама.

2. Знайди дріб від числа 28. Так ти дізнаєшся скільки грошей дав тато.

3. Знайди скільки грошей дали тато і мама разом.

4. Дізнайся скільки грошей стало у дівчинки.

Домашнє завдання с. 24 задача 107(1, 2)

Виконане домашнє завдання надішли на перевірку.

Українська мова

Дієслово називає...

• Дієслово відповідає....

• Дієслова змінюються за...

Вправа 1

Вставте літери в закінчення дієслів.

Сі_ш, смі_ться, їд_мо, бач_те, див_ться, одяга_мось, сп_мо.

Вправа 2

Випиши з тексту дієслова теперішнього і майбутнього часу.

ПІСНЯ ПРО ПШЕНИЦЮ

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золоту сорочку тче.

А в тій золотій сорочечці, як маля,

Буде красуватися, буде усміхатися вся земля.

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золотий коровай пече.

А золотий коровай на столі засія —

Буде веселитися і благословитися вся земля.

Вправа 3

 Запишіть дієслова майбутнього часу у три стовпчики:

в перший — дієслова 1-ї особи; в другий — дієслова 2-ї особи; в третій — дієслова 3-ї особи.

Носитиму, носитимуть, носитимеш, готуватиме, готуватиму, готуватимеш, одягатимемо, одягатимеш, одягатиме.

 Підкресліть дієслова у множині.

             29 квітня

Доброго дня, школярики!

Математика

Знаходження числа за величиною його дробу

Опрацюй с. 60-61 №1-5, задачі 6.

Користуйся пам'яткою , вивченою на минулому уроці.

Задача 6 (1)

Підказка.

1-?

70/100-5600

Розв'язання

(Записуємо розв'язання виразом)

 56000: 70*100=8000 (г)-м'яса потрібно левові на добу.

Відповідь:8000 грамів.

Задача 6 (2)

Зверни увагу!

Величину цілого ми знайшли у першій задачі-8000.

Нам потрібно знайти 70/100.

Записуємо короткий запис:

1-8000

70/100-?

Розв'яжи задачу, використовуючи пам'ятку с. 55.

Домашнє завдання

Виконай з зошита "Працюю самостійно" с. 23 №№102, 103 та надішли на перевірку.

Українська мова

Пригадай!

Що таке прикметник?

На які питання відповідає ця частина мови?

За чим змінюються прикметники?

Яким членом речення виступають прикметники?

Як підкреслюються прикметники у реченні?

Вправа 1 

Удоскональте текст, щоб було зрозуміло, про яку пору року йдеться. Визначте рід, число, відмінок прикметників.

Одного__________ ранку Івась пішов на прогулянку. Світило________ сонце. Стиха шуміли________ дерева. Верба схилила свої_________ коси до         води.

Вправа 2

Від поданих словосполучень утворіть прикметники за зразком.

Зразок: минулий рік — минулорічний.

Багато років — ...

Каре око — ...

П’ятий поверх — ...

Легке крило — ...

Світле волосся — ...

Прудка нога — ...

Пригадай!

Вправа 3

Визнач будову прикметників.

Спритний, хлібні, весела, розумні, найясніший, безводний, синій, найгарніше, предобрий, молодший.

Виконані завдання надішли протягом доби.

           Літературне читання

Дочитуємо уривок про Шурика Бабенка.

                      Вдалої праці! 

         28 квітня

Доброго вівторка!

                                                    

Природознавство

Виконайте тестування.

Код доступу 268536

 Використайте цей код,
відкривши посилання
join.naurok.ua

Тестування дійсне до 18:00.

"Степ"

Опрацюй відеоматеріал.

Склади характеристику природної зони та надішли на перевірку до 30.04.

Характеристика природної зони

1. Розташування

2. Форми земної поверхні.

3. Водойми

4. Клімат 

5. Типи грунтів 

6. Рослинний світ

7. Тваринний світ

8. Екологічні проблеми. Охорона природи.

Математика

Опрацюй матеріал та виконай завдання.

Літературне читання

Виконай самостійну роботу. 

Письмово в зошит дай повну відповідь на кожне питання.

1. Кого зустрів Василько по дорозі до дому?

2. Куди Василько запросив Юрчика?

3.Чому у кімнаті Василька був безлад?

4. Куди і чому хлопці заховали Лумпумчика?

5. Чому Васлько був неуважним під час гри?

6.Чому плакав Юрчик?

7. Де знайшли м'ячика хлопці?

8. Хто допоміг Васильку забити голи?

9. Чи хотів Лумпумчик бути таємним другом Василька?

Всеволод Нестайко. "Одиниця з обманом" (повість в оповіданнях про 4-Б клас)

Діти, ми з вами у третьому класі розпочали читати про пригоди учнів 4-Б класу та познайомилися з Спосокукоцьким та Кукєвицьким, Ліною Митрофанівною та іншими.

Сьогодні продовжуємо знайомитися з учнями та їхніми захоплюючими пригодами.

Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч з Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.
Надя Трав'янко — видатна особа (це вона при усьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.
Зараз давайте познайомимося з Шурином Бабенком.

Шурик Бабенко

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.
Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.
Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі за себе дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в "дочки-матері". Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: "Я пішла до Галочки". Було йому тоді років три.
З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже одержали нову ізольовану квартиру й переїхали в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж одержали нову ізольовану квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: "Я п і ш л а до Галочки". І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість "ш" вимовляв "ф", закричав, хіхікнувши:
– О, Фурик Бaбенко! Фурик Бaбенко (роблячи наголос на першому складі)!
І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко.
Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перших два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі — або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.
Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв він під стіночкою у дворі і дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив повз нього не помічаючи, як повз порожне місце.
І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав... Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завпедші Віри Яківни він схиляє голову й каже: "Я більше не буду",— це в нього звучить гордо й незалежно.
А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!
Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!
А, найголовніше,— як він грає у футбола! Ах, як він грає у футбола! Для хлопців він — і Блохін, і Мунтян, і Колотов, і Веремєєв разом узяті.
Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити хоч один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.
Щоправда, одного разу... Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз "маталися". Було їх у дворі до двох десятків, грали вони не однаково — хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани — Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:
– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?
– Яблуко,— казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців по домовленості був "яблуком", ішов до нього в команду, а "груша" котилася в команду Галушкинського.
Це називалося "мататися". Навчив хлопців цього батько Ігора Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болільник футбола, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.
Так от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня
Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: "А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно!" — що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:
– Матайся он з ним!
І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: "Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!" І потяг до капітанів:
– Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?
Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові "кавун". Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:
– Гарбуз!
Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині — наче він раптом знявся й полетів.
– Будеш стопером,— кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля. Шурик отетеріло закліпав очима — він не знав, що таке "стопер"... Він полетів далі,
але вже не вгору, а вниз, у прірву.
– Чого став, балда! Біжи до воріт! — гукнув йому хтось із хлопців.
Шурик щодуху кинувся до воріт.
– Ти куди, ґава, то ж не наші ворота! — знов гукнули йому.
Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.
– Стій тут! — шарпнув його хтось за руку. Шурик завмер.
Пролунав свисток. Гра почалася.
Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м'яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де "наші", де "не наші". Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.
– Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресінг! — чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.
І раптом він побачив, що прямо на нього... котиться м'яч.
Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М'яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.
– Пасуй! Пасуй сюди! — почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі... повз м'яч. І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.
– Фтука-а! — не своїм голосом закричав Галушкинський.
– Ура! Штука! — закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька галуш-кинських гравців підбігло і обхопило свого капітана.
Щурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м'ячем влетіло у ворота...
Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:
– Кульгай з поля, партач! — і загукав Галушкинському: — Ми граємо без стопера.
Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика "мататися" не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.
Цього літа, як і завжди, Шурик з батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди "Метеор", заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й одержав квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені і гули, як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі болільники називають його "Директор" — такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був стопер. Шурик уже знав, хто такий стопер. Стопер — то центральний захисник, головна особа у захисті.
Тепер хлопці грали у футбол, що називається, з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував,— то він на тренуванні, то у від'їзді.
Але сьогодні Директор вдома — це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов з поля.
Шурик сидів на балконі і дивився, як хлопці грають у футбола. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він відчував себе ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на бумбарасовський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухла раптом пожежа і на очах у всіх хлопців Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або... ще щось... Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Правда, одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що з стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви... Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бумбарасову по телефону і сказав:
– Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як з відра.
Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і... Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова...
Валера Галушкинський сьогодні не грав,— він поїхав з батьками у село в гості до родичів,— другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23-5. Ігор Дмитруха гасав по полю, як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор не бачить цього? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, що дзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, виглядав у вікно. Не міг він не виглядати.
Несподівано Монькін прорвався до дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, з усієї сили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, "засвітив свічу". М'яч злетів високо вгору і впав... прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім непередбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка...— це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.
Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.
І раптом у Шурика всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника.
Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев'яні штахети, по яких вився дикий виноград.
Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.
Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: "Диви!", "Ух ти!", "Лізе!".
А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: "Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!"
Він майже доліз,— лишалося зовсім трішечки,— як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і... похолов! Він відчув висоту. Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.
Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і — не крикнув, ні, голосу не було! — жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.
І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон:
– Дурень! Ах ти ж дурень! — сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потилишника — одного, другого, третього...
Шурик тільки клював у такт носом і хлипав...
...Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.
Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потилишники, приказуючи: "Дурень! Ах ти ж дурень!.."
На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.
Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців.
Вони стояли, розбившись на пари,— збиралися "мататися".
Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:
– О, Фурик Бабенко суне!
Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:
– Не чіпай його! Він — молоток! Йому сам Директор по шиї давав!
І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість...
...Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці — під стіночкою біля пожежної драбини.
Але він не просто стояв.
Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу.
Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.

Читаємо текст до 29 квітня.

Інформатика

Опрацюй матеріал.

                                          Вдалого дня!

27 квітня

Доброго дня, невтомні трудівники!

Літературне читання

Опрацьовуємо уривок з фантастичної повісті "Лумпумчик".

Українська мова

Пригадай!

Що таке іменник?

На які питання відповідає ця частина мови? 

За чим змінюються іменники?

Яким членом речення виступають іменники?

 Вправа 1

Запиши текст, розкриваючи дужки. Добери заголовок. Визнач відмінок змінених тобою іменників.

Я запропонувала (подруга) прогулятись лісом. У лісі було, як у (казка). Ми прислухалися до тихого шепоту листочків на (берізка) і (вільха). Дивувалися маленькій (комашка), що тягне важчу за себе ношу, і прудкій (білочка), що так спритно перестрибує з гілки на гілку.

Як цікаво в лісі!

Вправа 2

Запиши подані іменники у давальному відмінку.

Жменька —	скринька -
берізка —	сопілка —
вишенька —	ненька —
хатинка —	Оленка —
яблунька —	стеблинка

Вправа 3

Запиши повні відповіді на запитання. Визнач відмінки змінених тобою іменників. Поясни їх правопис. Підкресли головні та другорядні члени речення.

Кому заспівала мати колискову? (Донька.)

На чому розтанула сніжинка? (Долонька.)

Кому подарували плаття? (Галинка.)

Вправа 4

Перебудуй подані речення в питальні.

Хлопчик чудово виконав домашнє завдання.

Метелик швидко пролітав над лісом.

Дівчатка захоплено грали веселу гру.

Математика

Опрацюй матеріал та виконай завдання.

                

                         Вдалої праці!

24 квітня

Доброго дня, учні! Дякую за вчасне виконання контрольних робіт! Ви молодчинки!

Природознавство

Лісостеп

Діти, ми вже опрацьовували матеріал про лісостеп на минулому уроці. Сьогодні пропоную вам закріпити ваші знання, переглянувши відео.

Домашнє завдання: скласти характеристику природної зони, скориставшись планом.

Характеристика природної зони

1. Розташування

2. Форми земної поверхні.

3. Водойми

4. Клімат 

5. Типи грунтів 

6. Рослинний світ

7. Тваринний світ

8. Екологічні проблеми. Охорона природи.

Логіка
Опрацюй матеріал. Виконані завдання надішли протягом доби.

Українська мова

Тема уроку:  ПТАШКА КРАСНА ПІР'ЯМ,

А ЛЮДИНА — ДОБРИМИ СПРАВАМИ.

 Пригадайте прізвища людей, яких знають у всьому світі за їх чудові добрі справи.

   Отже, ми живемо для того, щоб творити добро на землі. Це можуть бути великі і малі справи, але дуже необхідні тим, хто мешкає поруч із нами.

 З’єднайте праву і ліву колонки слів та словосполучень таким чином, щоб утворилося прислів’я.(усно)

Роби добро,	а людина місце.
Майстром ніхто не вродився,	мати успіху.
Для нашого Федота	воно добром вернеться.
Без старання	а людина — розумом.
Птах сильний крильми,	не страшна робота.
Старанність —	й малого діла не зробиш.
Не місце красить людину,	а зробився.
Перший крок до добра —	радість.
Подаруй іншому	не робити зла.

Добрі справи оточують нас скрізь. Це посаджене дерево, почищене джерело, пошитий одяг, випечений запашний хліб, відремонтований тролейбус, підклеєна книга, подарована усмішка, прослуханий музичний твір, допомога старенькій бабусі тощо.

Дійсно, красиві справи говорять самі за себе, вони не потребують слів. Про них не треба говорити, їх треба вміти робити.

От і для нас настав час стати письменниками і викласти на папері свої міркування за темою «Пташка красна пір’ям, а людина — добрими справами».

Пригадай!

 Що таке текст-міркування?

ПАМ’ЯТКА

1.      Кожну частину тексту писати з абзацу.

2.      Речення будувати невеликі.

3.      Послідовно викладати свої думки.

4.      Наводити приклади, докази.

5.      Стежити за мовою.

6.      Уникати повторів слів.

7.      Під час написання складних слів користуватися орфографічним словником.

План

1.       Прислів’я — вустами народу.

2.       Великі справи великих людей.

3.       Добрий слід кожного із нас.

4.       Мої власні добрі справи.

5.       Слід після себе у світі.

Скористуйся планом для вдалого написання тексту-міркування. Обсяг тексту -12-15 речень. Надішли роботу протягом доби.

Приємних вихідних!