27 травня
Українська мова
Математика
Опрацюй с. 85-86
Літературне читання
Діти, дочитуємо останню частину повісті "Одиниця з обманом".
Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вітасик Дяченко. Вітасик — кращий учень у класі, круглий відмінник. Але він зовсім не схожий на тих горе-відмінників в окулярах, які нічого, крім уроків, не знають і не вміють, і в той час, як вертляві трієчники та двієчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку.
Вітасик, звичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбола, у сищиків-розбійників, у квача... І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп'ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом...
Вітасик, звичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбола, у сищиків-розбійників, у квача... І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп'ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом...
Вітасик Дяченко*
Вітасик хвилюється. Вітасик страшенно хвилюється. Сьогодні в його старшого брата, дев'ятикласника Романа,— прем'єра. Перша в житті прем'єра! І не в якійсь там самодіяльності шкільній, а в театрі. В народному театрі механічного заводу, в справжнісінькому театрі, на спектаклі якого продають квитки і яким керує заслужений діяч мистецтв Анатолій Сергійович Алмазов.
Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсі "Ім'ям революції", Алмазов вибрав саме його, Романа.
І от сьогодні прем'єра.
Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем'єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.
Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло хоч одним оком глянути... Але двері були замкнені, і він подався додому.
Вітасик уже заходив у свій під'їзд, як раптом почув ззаду:
– Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда! Він обернувся.
То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося, щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.
Біля крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.
– Ти станеш тут, ти на розі, ти на сходах,— наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вітасиком туди!
Сторожко озираючись, він шмигнув у під'їзд.
Вітасик за ним.
По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п'ятий поверх. Біля п'ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: "Бережись Фантомаса!" Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під'їзду і вже всією компанією дременули геть...
Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм "Фантомас". Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою "Фантомас".
Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровенницькими літерами "Фантомас", скривився й сказав:
– Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили?
І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:
– А то ми? Ви бачили? А доведіть!
Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:
– Ех ви, письменники! — і пішов.
Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:
– Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе. Ань-ань!..
І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.
Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п'ятдесят восьмої з'явився напис: "Бережись Фантомаса!"
Війну було оголошено.
І хоч був то звичайнісінький собі дядечко, і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів "Список мешканців", де вони прочитали: "58 — Захарченко В. Г."), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.
Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: "Захарченко! Ань-ань!"
І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч...
А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої
двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.
Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем'єра.
І коли після "операції" хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури...
Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.
Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:
– Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктуновський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем'єрі буде!..
Вітасик почервонів од задоволення. Але хвилюватися не перестав. "А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався..."
Та от надійшов вечір.
Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: "Яшка — Роман Дяченко". Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів...
Нарешті світло гасне.
Прожектори освітили завісу.
І враз запанувала тиша.
Завіса розсунулась.
Почалося.
На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.
Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмитрухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: "Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!.." Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.
Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!
Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли L. і D..
Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.
L. заговорив.
Зал завмер.
...
Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсі "Ім'ям революції", Алмазов вибрав саме його, Романа.
І от сьогодні прем'єра.
Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем'єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.
Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло хоч одним оком глянути... Але двері були замкнені, і він подався додому.
Вітасик уже заходив у свій під'їзд, як раптом почув ззаду:
– Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда! Він обернувся.
То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося, щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.
Біля крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.
– Ти станеш тут, ти на розі, ти на сходах,— наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вітасиком туди!
Сторожко озираючись, він шмигнув у під'їзд.
Вітасик за ним.
По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п'ятий поверх. Біля п'ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: "Бережись Фантомаса!" Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під'їзду і вже всією компанією дременули геть...
Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм "Фантомас". Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою "Фантомас".
Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровенницькими літерами "Фантомас", скривився й сказав:
– Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили?
І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:
– А то ми? Ви бачили? А доведіть!
Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:
– Ех ви, письменники! — і пішов.
Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:
– Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе. Ань-ань!..
І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.
Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п'ятдесят восьмої з'явився напис: "Бережись Фантомаса!"
Війну було оголошено.
І хоч був то звичайнісінький собі дядечко, і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів "Список мешканців", де вони прочитали: "58 — Захарченко В. Г."), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.
Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: "Захарченко! Ань-ань!"
І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч...
А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої
двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.
Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем'єра.
І коли після "операції" хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури...
Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.
Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:
– Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктуновський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем'єрі буде!..
Вітасик почервонів од задоволення. Але хвилюватися не перестав. "А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався..."
Та от надійшов вечір.
Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: "Яшка — Роман Дяченко". Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів...
Нарешті світло гасне.
Прожектори освітили завісу.
І враз запанувала тиша.
Завіса розсунулась.
Почалося.
На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.
Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмитрухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: "Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!.." Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.
Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!
Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли L. і D..
Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.
L. заговорив.
Зал завмер.
...
Завіса повільно опустилася.
Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.
Нарешті пробилося:
– Браво, Захарченко! Браво! Браво!
І весь зал підхопив і почав скандувати:
– Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!.. Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся на Ігоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.
Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: "У ролі L. — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко".
І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль L. запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.
То був їхній Захарченко!
Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.
Зненацька в голові майнула думка: зараз Захарченко піде додому, а на дверях... Вітасик зірвався з місця і, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, він дряпався об якісь гострі жіночі прикраси, але не відчував болю. Швидше, тільки б швидше!.. Біля роздягальні вже була черга. Невелика, кілька чоловік, але все одно довелося чекати.
Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.
По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.
Аж ось і п'ятий. Вітасик звів голову і застиг.
Ігор Дмитруха прямо рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.
Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз...
Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.
Нарешті пробилося:
– Браво, Захарченко! Браво! Браво!
І весь зал підхопив і почав скандувати:
– Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!.. Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся на Ігоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.
Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: "У ролі L. — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко".
І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль L. запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.
То був їхній Захарченко!
Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.
Зненацька в голові майнула думка: зараз Захарченко піде додому, а на дверях... Вітасик зірвався з місця і, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, він дряпався об якісь гострі жіночі прикраси, але не відчував болю. Швидше, тільки б швидше!.. Біля роздягальні вже була черга. Невелика, кілька чоловік, але все одно довелося чекати.
Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.
По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.
Аж ось і п'ятий. Вітасик звів голову і застиг.
Ігор Дмитруха прямо рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.
Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз...
А тепер подивимося, що вони пишуть
І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це — не звичайна контрольна. Це — твір. На вільну тему — "Ким я хочу бути". Начебто й стара, але для кожного в його особистій долі вічно нова тема...
Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, не довго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: "Буду космонавтом". А вже потім дороги їхні розійшлися — Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький — на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.
Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю... В душі його точилася боротьба. Йому дуже хотілося стати знаменитим хокейним воротарем, таким, як Владислав Третяк. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах,— ноги його підгинались і роз'їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде інженером. Як тато.
Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею, як знаменита Марина Попович. Вона, звичайно, не від того, щоб стати космонавтом, як Валентина Терешкова, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть...
Ярик Божко вирішив вивчитися на дипломата. Він писав, що йому подобається складна, відповідальна й небезпечна робота дипломатів... І ніхто не догадувався, яку роль в його рішенні відіграла жувальна гумка ("Вже хто-хто, а дипломати жують тую гумку, напевно, з ранку до ночі...").
Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі ту величезну кількість звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.
А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не задумувалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це не дуже вірила.
А от Вася Дубчак вірив,— бо вже ходив у художній гурток Палацу піонерів і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут же, в контрольній, намалював свій автопортрет.
Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором магазину "Філателія". Хай би тоді хтось позмагався з ним у збиранні марок!..
Котька Швачко (Кіт) намірявся зробитися винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них — винахід кишенькового, на транзисторах апарата "Гіпноз благородства", який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.
А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе друзі в усій країні, і хочеться радіти і довго-довго жити...
Як ви вже догадалися, Зойка мріяла стати поетесою...
Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.
Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лікувати дітей, а Свєточка — хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди... Між іншим, намір зробитися лікарями виник у них саме після поїздки в Пущу-Водицю, коли вони так героїчно подали першу допомогу Ніні Макаренко (Макароніні).
Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом. Як Захарченко. ("Якщо вийде...").
Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них в класі була зустріч з дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз же видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові. І письменник пообіцяв, що неодмінно збереже її і прийде на концерт через років п'ятнадцять, коли Таня стане знаменитою співачкою...
Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком — капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого дитинства. То була правда.
У Тимка Довганюка теж проблем не було. Він твердо вирішив водити трамвай. Як мама.
А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором. Як Антонов. І селекціонером-мічуринцем. Як Ремесло.
Зате Надя Трав'янко і Тося Рябошапка не вагаються — вони будуть ботаніками-селекціонерами — це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.
Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею — вона дуже любить шити.
А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно — він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.
Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію... Думав-думав і, нарешті, написав: "Хочу бути Героєм Радянського Союзу!"
Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха...
Схилилися над партами чотирнадцять хлопців і десять дівчаток.
Думають. Пишуть. Сопуть...
– Мій четвертий "Б" — найкращий! — часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" — неможливий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
То коли ж вона каже правду?..
Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом. Як Захарченко. ("Якщо вийде...").
Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них в класі була зустріч з дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз же видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові. І письменник пообіцяв, що неодмінно збереже її і прийде на концерт через років п'ятнадцять, коли Таня стане знаменитою співачкою...Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком — капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого дитинства. То була правда.
У Тимка Довганюка теж проблем не було. Він твердо вирішив водити трамвай. Як мама.
А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором. Як Антонов. І селекціонером-мічуринцем. Як Ремесло.
Зате Надя Трав'янко і Тося Рябошапка не вагаються — вони будуть ботаніками-селекціонерами — це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.
Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею — вона дуже любить шити.
А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно — він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.
Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію... Думав-думав і, нарешті, написав: "Хочу бути Героєм Радянського Союзу!"
Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха...
Схилилися над партами чотирнадцять хлопців і десять дівчаток.
Думають. Пишуть. Сопуть...
– Мій четвертий "Б" — найкращий! — часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" — неможливий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.
– Мій четвертий "Б" тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
То коли ж вона каже правду?..
Комментариев нет:
Отправить комментарий