19 травня

 Природознавство

Любі діти! Ми з вами вивчили навчальний матеріал, тому пропоную  виконати проект "Добра справа для природи". Поміркуйте, яку добру справу ви можете зробити для природи. 

У проекті мають бути ілюстрації, цікаві факти.

Можете виконати роботу у формі презентації(10 слайдів) та проекту(ілюстрації та текст).

Роботу виконуємо до 25 травня.

Математика

Літературне читання

За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик з кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, десь із третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.
Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети. Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:
– Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше...
Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити.
Тому що...

Павлик Назаренко і Тимко Довганюк

Завтра — Новий рік.
Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.
Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.
Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічному святковому настрою, який охоплює всіх.
Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть Щоки... А снігу як багато!..
Ви коли-небудь ліпили сніговика?.. Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропітка справа. Вона потребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик,— двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захоплення всіх, хто його побачить.
Саме такого сніговика й ліпила вся їхня "гоп-ком-панія", коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцять чоловік з їхнього "Б" класу).
Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.
Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.
Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі... Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами — і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.
Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.
– Ех, шкода, що навесні він розтане,— зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.
– Нічого, до весни фе далеко! — легковажно махнув рукою Вал ера Галушкинський.
– В усякому разі, до весни простоїть — це факт! — авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.
– Авжеж, простоїть!
– Абсолютно!
– Хо-ороший сніговик!..
А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує — неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!
І раптом... раптом сталося несподіване.
З-за паркану вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучії покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок.
Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла вішала з його руки, він упав і розсипався...
– Бу-га-га! — з-за паркану показалась хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.
– Рудий!
– Ах ти ж гад рудий!
– Руда кандала!
– Пожежна команда!
Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.
Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник...
Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний Рудий, "руда кандала", "пожежна команда".
От уже півроку — відколи він з'явився тут — триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він — один, їх — вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але Це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.
Скільки прикростей завдає він їм!..
У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні и глузливі. "Голі очі",— сказала про них Таїш Верба.
Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.
Ну, звичайно ж, він — Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!
Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром "ворожий табір" уже тремтить від безсилої люті.
Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували відлупцювати його. Але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.
За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почували себе щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.
А напередодні Нового року усі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі...
І от сьогодні...
Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.
– Ну — все!.. Капець!..— зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха.— Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра... підловимо і дамо йому так, щоб на все життя запам'ятав!.. Все!..
– Правильно! — підтримує Валера Галушкинський.
– Абсолютно! — погоджується Льодик Монькін. Отже, вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з неподобствами Рудого буде покінчено. Або він, або вони.
У гнітючому мовчанні всі розходяться додому.
...Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! Ну чого він лізе! Що хоче від них? Чого весь час робить шкоду?.. Ну, стривай, буде тобі завтра!..
В уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють його, примовляючи: "Оце тобі за сніговика!.. А це за поламану шпаківню!.. А це за футбольний м'яч!.."
– Павлику, винеси сміття,— чується з кухні голос матері.
Павлик одягається і спускається у двір.
Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики для сміття. Павлик спорожнив відро й повернувся іти, як раптом помітив коло паркану якусь темну постать. Постать вовтузилась у снігу па тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?
Павлик хотів був гукнути, але чогось передумав. А що як злодій? Або шпигун?.. Ет, дурниця! Звідки може взятися тут, у дворі, шпигун? І все-таки Павлик обережно поставив відро у сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, посунув до постаті.
...Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче...
От він уже чує голос — постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І... Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі і, безсилі, не могли зрушити з місця...
Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так здивувало його, що він забув про страх.
– Ігоре, ану візьмись, браток!.. Павлнку, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком... Васю, одійди — тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш... Нумо, хлопці, разом!..
Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити очі й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд з ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного, і сам собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що аж не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма...
Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був сам один. А одному це було не під силу... Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркану і сховав лице у зігнутий лікоть.
Плечі його здригались.
Рудий плакав!
Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.
Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розумів все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він від своєї самотності, як набридло йому ворогувати з ними, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.
І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.
Рудий,— отой зухвалий і злий забіяка,— пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: "Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою..."
Як здивувався тоді Павлик! "Ич,— подумав,— як придурюється, зміюка!.."
А виходить,— ні. Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер
з’ясувати, хто перший почав і хто більше винен — він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.
Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.
Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер...
Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.
– Тимку! — гукнув він і не впізнав власного голосу.
Рудий здригнувся і підвів голову.
– Тимку! — повторив Павлик.— Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..
Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись...
У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.
А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю "гоп-компанію". Скільки їх? Дев'ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять.
І сніговик радо усміхається...
А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся у їхню школу, в їхній "Б" клас.
І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони раніше жили...